Дімітріс Вавіліс, еколог і фотограф з Греції, продовжує свою фотомісію вздовж Чорноморсько- Середземноморського пролітного шляху кучерявого пелікана. Цього разу він відвідав мальовничі водно-болотні угіддя Болгарії, а також мальовничу дельту Дунаю – одне з останніх по-справжньому диких місць в Європі, за словами фотографа. Читайте блог, ілюстрований приголомшливими кадрами з регіону, щоб дізнатися більше про життя пеліканів та зусилля зі збереження природи в рамках міжнародної ініціативи «Pelican Way Of LIFE», координованої Rewilding Europe.
Минув майже місяць відтоді, як я повернувся зі своєї грецької місії «Кучерявий Пелікан», і тепер я знову збирав речі для другої частини своєї пригоди. Цього разу я «слідуватиму» за пеліканами до їхніх гніздових колоній в Болгарії та Румунії. Я планував подорожувати на орендованому автомобілі, але ці плани не вдалися з різних причин, і тому для моєї поїздки по Балканам мені довелося використати свою стареньку 25-річну машину. Тож я розпочав організацію цієї поїздки за 10 днів з повного обслуговування «Аквіли», як я називаю свій героїчний Mitsubishi Lancer. Вирішуючи різноманітні проблеми та займаючись іншими поточними проектами, я все ж такий був готовий до виїзду вчасно!
Тож у понеділок, 14 березня, задовго до сходу сонця, я почав свою подорож на північ. Попереду було майже 800 км, оскільки моєю метою на цей день було місто Белене в Північній Болгарії на кордоні з Румунією. Після 8-годинної їзди по тихій зимовій балканській місцевості я прибув до Белене і вперше поглянув на могутній Дунай. Я поїхав прямо до візит-центру Природного парку Персіна. Там я нарешті зустрів (особисто, після кількох дзвінків по Skype) своїх місцевих контактів, Свілена з Болгарського товариства захисту птахів (BSPB)/BirdLife Болгарія, а також Даніелу та Веско з парку Персіна. Вони влаштували мені екскурсію візит-центром, і я відразу помітив, що кучерявий пелікан безперечно є зіркою регіону. Цей вид був центральним елементом експозиції візит-центру, я бачив його скрізь: від дитячих малюнків до моделі в повний зріст, яка «позувала» перед іншими видами, що знаходяться під загрозою зникнення, – осетровими рибами. Після візит-центру ми поїхали вздовж берегу річки й насолоджувалися заходом сонця на Дунаї. Поряд велике вантажне судно проходило вгору за течією.
Наступного дня не було потреби у ранньому старті, оскільки довелося чекати, коли відкриється в’язниця… Так, ви правильно прочитали, в’язниця! Тут, у Природному парку Персіна, на острові Персіна посеред Дунаю розташована, мабуть, найбільш захищена колонія кучерявих пеліканів у світі. Оскільки на острові розташована в’язниця суворого режиму, доступ обмежений і можливий лише з одного мосту, який з’єднує острів із материком. Працівники парку Персіна допомогли мені отримати необхідний дозвіл на в’їзд на острів, і ось ми чекали, коли відкриється вхід до в’язниці на мосту. Ми помандрували островом і залишили в’язницю позаду. Навколо нас шумів незайманий заплавний ліс з тополі білої.
Свілен сказав мені, що цьогорічна весна була надзвичайно дивною, майже не було дощу, тому плавні стояли абсолютно сухими. Справді, коли ми дісталися болота Персіна, води взагалі не було. Ми піднялися по драбині оглядової вежі. Перед нами на безпечній відстані була платформа, спеціально побудована для розмноження пеліканів, але вона була порожньою. Трохи далі була друга платформа, на якій було повно птахів. Я спостерігав через бінокль, оскільки вона була далеко для фотографування. Було дуже дивно спостерігати, як пелікани ходять сухим болотом, шукаючи палички для спорудження своїх гнізд. Решту ранку ми провели, блукаючи островом.
Увечері мої колеги приготували для мене щось особливе – прогулянку на човні по островах Природного парку Персіна. Я ніколи раніше не плавав річкою, тож ця прогулянка на човні Дунаєм була для мене першою. Ми піднялися на борт маленького човна і почали рухатися проти течії. Дивлячись на береги річки, я побачив на прибережних рослинності й деревах смуги різного кольору, які вказували на максимальну висоту рівня води. Уздовж річки ми могли бачити, як плавають качки – дивне видовище для моїх (грецьких) очей.
У якийсь момент Свілен вказав мені на гніздо орлана-білохвоста, навіть на відстані воно виглядало величезним. Цей вид, безперечно, є королем річкового неба! Ми проходили повз колонію чапель, яка наразі не використовувалася, але я міг уявити її весною, повною життя та шуму! У якийсь момент човен сповільнився. Свілен сказав мені: «Подивись на мілину, там пелікани». Там відпочивала група кучерявих пеліканів, тож я використав цей шанс і зробив кілька знімків птахів та пейзажу. Я був більш ніж задоволений цією зустріччю, сфотографувавши вид у його типовому зимовому річковому середовищі. Після того, як прогулянка на човні добігла кінця, я завершив свій день дегустацією річкового коропа в готелі.
Я залишав Белене та Природний парк Персіна позаду, але ще колись обов’язково відвідаю цей унікальний куточок Болгарії. Моїм кінцевим пунктом призначення цього дня була Констанца на чорноморському узбережжі Румунії. Але я не міг їхати прямо туди, жага досліджень не давала мені спокою. Тому я вирішив відвідати деякі інші місцини, які полюбляють пелікани. Спочатку я зупинився біля озера Сребарна, яке дуже нагадувало мені озеро Мікрі Преспа, оплот цього виду в Греції. Я побачив там пеліканів, які гніздувалися на платформах, але здалеку. Та все ж краєвид мені сподобався.
Потім я перетнув кордон з Румунією на прикордонному пункті Сілістра-Остров. Протягом усього дня погода була дуже сірою та похмурою, типовою балканською, і в купі з видом на Дунай це додало мандрівці дуже автентичного відчуття. Моя перша спроба знайти румунських пеліканів була на озері Бужак, але мені не пощастило, хоча я побачив дуже цікаві краєвиди. Я продовжив свій шлях і пізно ввечері прибув до Констанци. Після довгої поїздки я винагородив себе кількома пінтами пива в центрі міста перед сном.
Наступного дня я зустрівся з Себастьяном, біологом з Румунського орнітологічного товариства (SOR) / BirdLife Romania. Ми призначили нашу зустріч відразу на оглядовому майданчику біля колонії кучерявих пеліканів. Він знаходиться на узбережжі озера Ташаул на околиці Констанци. Там, на південному кінці озера є невеликий острівець, на якому мешкає близько 50 пар кучерявих пеліканів. Озеро Ташаул розташоване поруч із промисловою зоною та нафтопереробним заводом, і я вперше побачив таку «промислову колонію» цього виду. Незважаючи на те, що я дуже старався зробити кілька знімків літаючих пеліканів на фоні нафтопереробного заводу, вони щоразу «магічним чином» уникали цього.
Разом із Себастьяном та його колегою Міхаелою ми відвідали місцеву рибну таверну, дружню до пеліканів. Ми зустрілися з менеджером, щоб поговорити про можливості екотуризму в регіоні. Після розмови власник сказав мені: «Ти хочеш сфотографувати пеліканів? Зазвичай вони вештаються перед таверною». І ось вони, два птахи пливуть прямо перед нами, а село на задньому плані. Менеджер пояснив мені, що поки вони чистять рибу на березі озера, пелікани приходять погодуватися залишками. Ще одна безпрограшна ситуація для виду та місцевих жителів. Провівши день біля озера Ташаул, ми продовжили шлях на північ. Себастьян був чудовим гідом, і ми зупинилися на деяких дійсно красивих водно-болотних угіддях уздовж узбережжя Чорного моря. Нарешті ввечері ми дісталися далекого сходу Європейського Союзу, міста Тулча, воріт у дельту Дунаю.
Нарешті настав день моєї зустрічі з дельтою Дунаю! З початку планування місії я мріяв про це містичне місце – дельту річки Дунай. Ми зустрілися в порту з нашим човнярем і гідом паном Петреску. Коли він побачив мене, одягненого у технічне гірське вбрання, він запитав мене: «У вас вистачить одягу? Буде дуже холодно». Вони з Себастьяном наголошували на цьому, тож я знав, що попереду нас чекає морозний день. Човен завівся, і ми швидко залишили основний канал позаду й увійшли до лабіринту невеликих водних коридорів.
У дельті ще була зима, подекуди навіть на воді можна було побачити лід. Незважаючи на те, що я бачив знайомі види, одна річ, безперечно, відрізнялася від звичної мені картини — кількість! Тисячі птахів оточували нас! Там, на озері Фортуна, я зрозумів, що знаходжуся посеред одного з останніх справді диких місць Європи!
Ми продовжили нашу подорож і зайнялися спостереженням за орланами-білохвостами, ніби вони були звичайними канюками! У якийсь момент ми зупинилися на каву, і тоді я зрозумів, що мої вуха зовсім замерзли, тому що моя альпіністська шапка була надто тонкою для дунайського холоду. Пан Петреску запропонував мені теплий капелюх і гарячу каву.
Після невеликої перерви ми продовжили наш шлях. Раптом ми побачили ознаки цивілізації, лінію електропередач посеред каналу. Через кілька метрів ми виявили мертвого дорослого рожевого пелікана під лінією. Ймовірно, він став жертвою зіткнення з лінією електропостачання та удару електричним струмом. Ми зафіксували інцидент і зробили кілька кадрів. Через деякий час ми дійшли до села Міла 23. Я вперше побачив річкову громаду. До цього села посеред річки можна дістатися тільки човном! 
Поруч із селом група рожевих пеліканів відпочивала на траві, а двоє кучерявих пеліканів ловили рибу в «передмісті» Міла 23. Ми трохи познімкували і зайшли ще глибше в дельту. Час пролетів дуже швидко, і мої картки пам’яті фотокамери були переповнені зображеннями зимової Дельти. Ми поїхали назад, але я пообіцяв собі відвідати це місце ще раз і дослідити його глибше. Ми повернулися в Тулчу і добре поїли, щоб оговтатися від холодного дня на природі. Моя Балканська Одіссея добігала кінця, і наступного дня мені треба було починати свій шлях на південь.
Крайньою зупинкою моєї останньої ночі було місто Бургас. У мене там було лише кілька годин світла, тому я вирішив присвятити себе фотографуванню деяких дуже унікальних опор електропостачання, які я бачив там під час попереднього візиту кілька років тому. Ці опори високої напруги не використовувалися приблизно 25 років, і вони були зайняті бакланами, що на них гніздилися. Але я не міг знайти пілонів! Я пам’ятаю, що бачив їх з головної дороги, але тепер їх ніде не було. Я зупинився у візит-центрі Болгарського товариства захисту птахів, де запитав про пілони. Співробітники розповіли мені, що екскременти баклана є високо корозійними і вони зруйнували залізні пілони. З 12 пілонів лише один залишився на місці. Я завершив цю фотографічну місію, сфотографувавши останній стоячий пілон. Ідучи назад, я бачив залишки поваленого пілона. Всього за 25 років природі вдалося «перемогти» штучний метал. Подумки я цитував доктора Яна Малкольма з Парку Юрського періоду: «Природа знайде спосіб…»
