БЛОГ: A[вандельта], Б[аклани] та В[ерби] Дунаю

16 Квітня, 2020

Олівія-Петра Коман – мандрівниця й письменниця з Румунії, яка щиро захоплюється природою та тваринами. Вона розповідає історію подорожі на байдарках минулою весною разом зі своїм хлопцем через українську та румунську частини дельти Дунаю, історію про переслідування пеліканів, згадування традицій та єднання двох земель.

«Колір води однаковий», кажу я собі, перетинаючи кордон Румунії з Молдовою, а потім прямуючи до України.

Дунай виглядає таким же могутнім, як завжди, і по моїй спині знову біжать мурашки. Вони не від прохолодного вітру, про який місцеві жителі кажуть часом румунською, а часом англійською, що він сильно дме “кілька днів”. Це відчуття з’являється у мене щоразу, коли я наближаюся до каналів, які вже стоять перед моїм внутрішнім поглядом.

Я давно маю таємне бажання перейти кордон на байдарці разом з Марселем, моїм партнером по життю та подорожах, але контрольні пункти на річці занадто далеко один від одного, а в нас зазвичай не так багато часу.

Деталі кидаються в очі – блакить будинків, притаманна також румунській Добруджі; тепло людей, також спільне для обох країн; риба, якою Марсель завжди прагне поласувати на обід чи вечерю.

Вранці я спостерігаю, як жінка купається в Очаківському гирлі, що безпосередньо примикає до Кілійського. “Має бути тепло, Марсель.” Ми переконуємося в цьому, коли спускаємо на воду свої байдарки та веслуємо навколо; ми бачимо старих рибалок за роботою і намагаємось не турбувати їх. Цілі життя проходять тут, на березі річки та на околицях міста Вилкове, ближче до дикої природи, аніж до цивілізації.

Це місце настільки віддалене, але все ж таке населене. Птахами та рибами, а також випадково покинутим човном на вузькому каналі. Тварини ховаються під краплями дощу, але ми продовжуємо пошук і помічаємо схожості. Верби, що ростуть вздовж каналу, дають нам відчуття дельти Дунаю – веслування вздовж них однакове, незалежно від місця, вказаного на карті.

Знову знайомі пейзажі, невелика подорож до Приморського змушує мене згадати візит до піщаної румунської Суліни, такого ж курорту на березі Чорного моря. Ви коли-небудь куштували суміш солоної та солодкої води?

Здається, що у подорожах Дельтою тиша є твоїм типовим супутником, навіть не зважаючи на суєту людей, які прагнуть гарно засмагнути.

Коли вітер спадає і повертається хороша погода, ми опиняємось під тим самим сонцем, але у нашій рідній Румунії.

Ми повернулися до нашого улюбленого місця у верхній дельті. Перед тим, як розколотися на три гілки, Дунай створює невеличкий рай навколо Парчеша, що поєднує озера та таємні переходи. Ви можете помітити чапель, крачок, лебедів та бакланів… а комусь пощастить знайти й пеліканів, які повертаються сюди, як і ми, з року в рік.

Пройшов повз пастух зі своїми козами, відкрилася водяна лілія, небо повне зірками, дубовий ліс, де можна поставити намет… чого ще може бажати любителю природи?

Прямуємо далі до Тульчі, там потрібно пройти водою, а потім – звичайний контроль документів. Час від часу я можу розгледіти берег, який гостинно приймав нас кілька днів тому, і я пригадую, що моя перша подорож до дельти Дунаю відбулася на протилежному боці від Вилкове, в Периправі. Я пам’ятаю пісок і спеку, і захід сонця.

Цього разу ми зупиняємось в околицях Пардіна і продовжуємо подорож по воді. Цей шлях зеленіший. Деякі роки нас тут зустрічали корови та коні уздовж берегів, і це місце було раєм для бакланів. Але все змінюється, і зараз на нас чекає інший сюрприз:”Я ніколи не бачила стільки пеліканів на воді!”

Чи так багато лебедят, що безстрашно плавають навколо.

Зрештою, я просто дівчина в рожевій байдарці. Я не виглядаю загрозливо. Я просто хочу їх побачити, зрозуміти їх поведінку та спосіб життя, розділити з ними кілька годин, а потім піти, ніби й ніколи тут не була.

Слід моєї байдарки на воді вже зник, але це багатство природи залишиться в моїй душі!

Поки ми пропливаємо повз акуратно впорядковані блакитні будинки, повертаючись до неспокійних шляхів, ми шепочемо “до побачення” вербам і усвідомлюємо, що річки не повинні сприйматися нами як кордони, але навпаки, як те, що зв’язує людей між собою.

Олівія-Петра Коман
Шукачка пригод, мандрівниця, письменниця, авторка блога Inreperta blog

Фотографії: Марчел Банчіла.

  • This field is for validation purposes and should be left unchanged.